Феномен володіння іноземними мовами вивчається вже давно. Чому деяким людям так важко дається рідна мова, а інші з легкістю сприймають одразу кілька іноземних? Чи є це результатом напруженої праці або достатньо генетичної схильності?

Звичайно, талант важливий, як і в будь-якій іншій сфері. З іншого боку, ще в XVIII-XIX століттях було модно в суспільстві блиснути знаннями - і ні-ні, та ввернути слівце з французької, німецької або латиною. Знання хоча б однієї іноземної мови вважалося нормою.

В європейських інститутах офіційно рівноправно використовуються наступні мови: англійська, болгарська, угорська, грецька, датська, ірландська, іспанська, італійська, латиська, литовська, мальтійський, німецька, нідерландська, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, фінська, французька, чеська , шведська, естонська.

Всі рішення, що приймаються офіційними органами ЄС, перекладаються на всі офіційні мови, і громадяни ЄС мають право звертатися до органів ЄС та отримувати відповідь на свої запити на будь-якій з офіційних мов.

На заходах на вищому рівні вживаються заходи щодо здійснення перекладу виступів учасників на всі офіційні мови (за необхідності).

Незважаючи на декларовану рівноправність усіх мов Союзу, з розширенням кордонів ЄС все частіше спостерігається «європейська двомовність», коли фактично в роботі інстанцій (за винятком офіційних заходів) використовуються здебільшого англійська, французька і, меншою мірою, німецька - при цьому будь-які інші мови використовуються в залежності від ситуації.

Збереження і розвиток мов, включаючи малі, декларується в якості офіційної мовної політики Євросоюзу. Серед способів досягнення цього зазвичай називаються вивчення більше ніж однієї іноземної мови і продовження вивчення мов в зрілому віці.